Перші внутрішні радянські паспорти зʼявилися в 1932 році. Їх одержували лише жителі «режимних» міст, робітничих поселень, новобудов та радгоспів. Селянам, які становили майже 40 відсотків населення країни, вперше дозволили видавати паспорти лише 28 серпня 1974 року. До цього вони понад 50 років з моменту утворення СРСР були фактично кріпаками при колгоспах. Туди їх автоматично записували в 16 років і вони не могли нікуди виїхати без довідки від колгоспного начальства. Порушників карали штрафом або тюремним терміном.
Перший документ, схожий на паспорт, радянська влада запровадила в 1919 році. Це були «трудові книжки», які прикріплювали робітників до певного підприємства. А ще за їхньої наявності видавали картки на продукти, що було головним в умовах тодішньої продовольчої кризи. Але такий документ видавали лише в кількох великих містах, наприклад, у Москві та Петрограді. В інших регіонах місцева влада використовувала ще бланки царської Росії або вигадувала власні довідки та свідоцтва посвідчення особи.
Після завершення Громадянської війни і утворення СРСР у 1923 році запровадили єдине для всієї країни «посвідчення особи». У ньому були графи: прізвище, імʼя, по батькові; дата народження; місце проживання; професія; сімейний стан; наявність дітей, дані про військову службу. З 1925 року для мешканців міст запровадили прописку. Фото в таке посвідчення вклеювали за бажанням власника, і головне — отримувати його було необовʼязково. Обовʼязковими були тільки паспорти для виїзду за кордон.
Наприкінці 1920-х років селяни стали масово тікати в міста від примусової колективізації. Тому для контролю міграції у 1932 році в СРСР запровадили внутрішній паспорт, який став єдиним посвідченням особи. У новому документі, крім тих граф, що були в «посвідченні особи», вказували національність, соціальний стан, відмітки про прийом на роботу. Для жителів союзних та автономних республік текст друкувався двома мовами: російською та мовою республіки. Запроваджувалася й обовʼязкова прописка паспортів «не пізніше, ніж за 24 години після прибуття на нове місце проживання».
Головною особливістю було те, що паспорти видавали тільки жителям міст, робітничих поселень, новобудов, які досягли 16 років, а також держслужбовцям та працівникам радгоспів. На більшість селян нова паспортна система не поширювалася. Їх із 16 років добровільно-примусово записували в колгосп. І вони не могли виїхати далі ніж за райцентр без довідки від колгоспного керівництва.
За самовільний виїзд карали грошовим штрафом, а за повторне порушення була кримінальна відповідальність — до трьох років вʼязниці. Нерідко голови колгоспів і сільрад або працівники НКВС за хабар видавали довідку, на підставі якої можна було отримати паспорт. Особливо це було поширене після Другої світової війни, коли до села повернулися солдати з «трофеями з Європи». На ці трофеї вони купували собі паспорти й осідали в містах.
Як можна було втекти з колгоспу:
- завербуватися на більш важкі роботи: лісозаготівлі, розробку торфу, будівництво у віддалених північних регіонах;
- відправити дітей на навчання в місто у 14—15 років, до того як їх запишуть у колгосп у 16 років;
- піти в армію, а після рушити «відновлювати господарство» на завод чи будівництво, або ж вступити у міліцію чи залишитися на надстрокову службу;
- купити паспорт за хабар.
На першому етапі паспорти видавали у великих містах. В Українській РСР це були Київ, Харків, Сталіно (зараз Донецьк) та Дніпропетровськ (зараз Дніпро). Навколо них встановлювалася 50-кілометрова режимна зона, яку «зачищали від куркульських, кримінальних та інших соціально небезпечних елементів». Для боротьби з порушниками паспортного режиму НКВС створили позасудові «трійки». У 1938 році до паспортів почали вклеювати фото, другий примірник якого передавали в органи міліції. Також зʼявився буквено-цифровий код, який зашифровував наявність судимості та статтю: політичну, господарську чи кримінальну. Таким чином паспортні столи та адресні бюро стали першими картотеками для всесоюзного розшуку.
Після смерті Сталіна у 1953 році в СРСР провели нову паспортну реформу. Паспорти отримали жителі прикордонних територій, Балтійських республік, працівники залізничних вузлів. На третину скоротили кількість режимних територій. Але для більшості колгоспників мало що змінилося. Новий генсек Микита Хрущов задумав реорганізацію сільського господарства, зокрема й освоєння цілини. Тому селяни знову залишилися без паспортів.
Коли в 1964-му до влади прийшов Леонід Брежнєв, то перші роки він займався внутрішньою боротьбою в Політбюро. Тільки після його остаточної перемоги питання про паспортизацію селян зважився підняти уродженець Луганщини, перший заступник голови Радміну і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Його підтримав і голова МВС Микола Щолоков, якому не вистачало даних для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів».
Рішення відкладали до 28 серпня 1974 року, коли Рада Міністрів затвердила нове «Положення про паспорти в СРСР». Запроваджувалися паспорти нового зразка: червоного кольору замість зеленого; скоротили кількість граф; зʼявилися сторінки для фото у 25 і 45 років; помʼякшили правила прописки.
Але головне — паспорт отримували в 16 років усі громадяни, зокрема й мешканці сіл. Тепер колгоспники отримали відносну свободу пересування, але вони як і раніше не могли влаштуватися на роботу в місті без довідок від колгоспного начальства. Нові паспорти почали видавати у 1976 році, і до кінця 1981-го їх отримали близько 50 мільйонів селян. З цими паспортами вони й зустріли розпад СРСР у 1991 році.